"УРОКИ РЕФОРМУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ СФЕРИ"

У рейтингу довіри населення до державних інституцій армія завжди займала провідне місце. Проте при відсутності воєнних загроз відбувалася постійна девальвація її ролі в суспільстві. "Якщо немає ворога, проти якого треба утримувати армію, навіщо витрачати державні кошти на її модернізацію та бойову підготовку?" - ця теза відкрито або на підсвідомому рівні впливала на рішення політиків та урядовців.

В умовах економічної кризи та скрутного становища, в якому опинилася більшість насе­лення країни, проблеми армії відійшли на третій план. Реальним наслідком такої логіки стало хронічне недофінансування збройних сил. Протягом останніх десяти років виснажувався й виснажувався військовий організм, що, зрештою, призвело до низки сумних подій. Можна дискутувати з приводу того, як реформувати збройні сили і які кошти витрачати на їх потреби, але питання їх необхідності для країни в умовах поширення загрози тероризму, локальних збройних конфліктів та техногенних катастроф є аксіомою. Крім того, аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить, що першорядним завданням інтеграції країн було питання га­рантування безпеки, а військово-політичне співро­бітництво залишається органічною складовою цього процесу. Не секрет, що Міністерство оборони України протягом останніх років виконувало роль локомотива нашого співробітництва з європейськими та євроатлантичними структурами. Після засідання Ради національної безпеки й оборони України у травні 2002 р., коли було прийнято рішення щодо стратегії взаємин з МАТО, реформування збройних сил перетворюється на важливу складову загального процесу європейської та євроатлантичної інтеграції.

Без чіткого уявлення про причини хвороби не можна вилікувати хворого. Українська армія саме й нагадує хвору людину, яка не може отримати ліків. Проб­леми реформування збройних сил у нас мають глибинні корені економічного, політичного та соціального характеру.

Після проголошення незалежності в Україні було створено власні Збройні сили. За винятком Чорноморського флоту, все було зроблено дуже оперативно.

У цей час на нашій території дислокувалося 14 мотострілецьких, 4 танкові, 3 артилерійські дивізії і 8 артилерійських бригад, 1 бригада спеціального призначення, 9 бригад протиповітряної оборони, 7 полків бойових вертольотів, а також 3 повітряні армії. У їхньому складі налічувалося: 6052 танки (у тому числі Т-64, Т-72, Т-80), 6627 бойових броньо­ваних машин, 1650 літаків, 274 верто­льоти, 3602 артилерійські системи каліб­ром 100 мм і більше.

Стратегічні ядерні сили, розташо­вані на території України, мали 176 міжконтинентальних балістичних ракет (130 ракет СС-19 (КЗ-18) і 46 ракет СС-24 (КЗ-22) з 1280 бойовими частинами. До їх складу входили авіаційні частини стратегічних бомбардувальників 21 -ТУ-95МС і 20-ТУ-160 останніх модифікацій, що мали 600-650 ядерних боєприпасів. Тактична ядерна зброя (близько 2600 одиниць) згідно з домовленістю була виведена в Росію.

Чорноморський флот налічував 18 підводних човнів, 150 бойових кораблів, 70 кораблів забезпечення, понад 400 бойових літаків і близько 100 верто­льотів. Кількісний його склад переви­щував 60 тисяч чоловік.

Усе це військове угруповання ста­новило значну частину центрального стратегічного резерву Збройних сил ко­лишнього Радянського Союзу. Війська дислокувались по всій території України, а керувало ними Міністерство оборони СРСР з Москви.

З огляду на можливість викорис­тання військових сил в інтересах певних політичних сил Російської Федерації (як це вже не раз ми бачили у Закавказзі, Прибалтиці та й у самій Росії) треба було вирішити долю цих великих формувань.

Існували різні підходи щодо цього. Можна б, за прикладом країн Балтії, оголосити Збройні сили колишнього Радян­ського Союзу "персоною нон грата" й запропонувати їм залишити територію незалежної держави. А можна було паралельно з існуючими створювати власні збройні сили. Однак і перший, і другий варіанти призводили до загострення стосунків між Україною та Російською Федерацією, сприяли втягуванню армії у політичні ігри і навряд чи могли завершитися чимось хорошим у найближчій перспективі. Крім того, Україна, так само, як і інші республіки, зробила значний внесок у створення та розвиток Збройних сил СРСР та й у самих військах проходили службу багато укра­їнців. У цій ситуації оптимальним ва­ріантом залишалося формування влас­них збройних сил на основі підпорядкування угруповання військ, розташо­ваного на території України.

24 серпня, після провалу путчу в Москві, Верховна Рада прийняла поста­нову "Про військові формування в Україні". Це поклало початок процесу підпо­рядкування військових формувань, дис­локованих на нашій території, створенню законодавчої бази та управлінських структур українських Збройних сил. 11 жовтня 1991 р. Верховною Радою було прийнято постанови "Про утворення Ради оборони України" і "Концепцію оборони і будівництва Збройних сил України". Концепція заклала основи для створення армії на базі переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії про­типовітряної оборони, повітряних армій і Чорноморського флоту, виходячи з прин­ципу розумної достатності. У цьому доку­менті Україна визнавала необхідність існу­вання центрального оперативного коман­дування в Москві над військами страте­гічного призначення, розміщеними на її території, однак підкреслювала своє прагнення до набуття у майбутньому статусу нейтральної, без'ядерної держави, що дотримується трьох принципів: не бере участі у виробництві, придбанні та застосуванні ядерної зброї.

Наші збройні сили мали складатися з сухопутних, повітряних та військово-морських, їхня чисельність визначалася на рівні 400-420 тисяч чоловік. Передбачалося також створення воєнізованих формувань, таких, як Національна гвардія, Прикордонні війська та Війська ци­вільної оборони. Президент, як Головно­командувач, наділявся широкими повно­важеннями, зокрема, мав право на введення військового стану, оголошен­ня війни, проведення часткової або за­гальної мобілізації, відповідав за приз­начення та звільнення вищого військо­вого командування, вів переговори з питань ліквідації (створення) міжна­родних військових союзів тощо. Документ передбачав поетапне скорочення військ, розміщених на території України, і соціальний захист військових.

Починаючи з 1992 року, Збройні сили України перебувають у стані пос­тійної трансформації, намагаючись пристосуватися до нових вимог. Але багато проблем, які передбачалося розв'язати ще на початковому етапі, й досі нега­тивно впливають на стан армії. Умовно роки існування українських Збройних сил можна поділити на три періоди: перший - підпорядкування військових угруповань колишнього Радянського Союзу новоутвореним органам військового управління Української держави (кінець 1991 р. - кінець 1992 р.); другий - пристосування військової організації до складних внутрішніх та зовнішніх умов (початок 1993 р. - кінець 1996 р.); третій - початок реформування ЗС "знизу", тобто спроби МО України здійснити військову реформу без кардинальних змін усіх складових військової організації і разом з тим - без чіткого усвідомлення цілей та функцій силових структур у нових геополітичних умовах та при обмежених економічних можливостях держави (початок 1997 р. - кінець 1999 р.).

Непевні кроки військової реформи налаштовують на пошук шляхів приско­рення цього процесу та надання йому більшої ефективності. Усі військові реформи у Російській імперії та в колиш­ньому СРСР розпочиналися, як ми заз­начили, після поразок чи великих воєн­них кампаній. Головна їх мета полягала у використанні досвіду минулої війни з додаванням деяких нових компонентів (наприклад, пристосування до ведення ракетно-ядерної війни).

Історична практика подає приклади різних за змістом, обсягом завдань та терміном проведення військових реформ, що відбуваються трьома шляхами.

Перший шлях - еволюційний, коли трансформується вся військова сфера, пов'язана з появою нових зразків зброї та військової техніки, новою тактикою й стратегією, вдосконаленням системи управління, зміною пріоритетів у нау­ково-технічній політиці тощо. Такі зміни відбуваються у межах діючого правового поля військової структури і не спри­чиняють кардинальні зрушення.

Другий шлях - часткові зміни. Війсь­кова реформа у цьому разі покликана розв'язати важливі проблеми. Вони найчастіше потребують значних зусиль, але мають обмежений характер і не охоплюють усієї військової сфери, як, наприклад, скорочення чисельності збройних сил, ядерних озброєнь відпо­відно до Договору Старт-1 та Старт-2, звичайних озброєнь - відповідно до Договору про звичайні озброєння та збройні сили у Європі, закриття військо­вих баз на іноземних територіях, виве­дення військових підрозділів з територій інших країн і т. ін.

Третій шлях - радикальні зміни всієї військової сфери.

Необхідність радикальних трансфор­мацій спричинена передусім:

<>- появою незалежної держави як повноправного суб'єкта міжнародних від­носин та потребою розбудови її військово-політичної сфери; <>- глобальними змінами геостратегічної ситуації в світі; <>- докорінними змінами політичного, економічного та соціального устрою дер­жави; <>- виникненням нових внутрішніх та зовнішніх пріоритетів, приєднанням до тієї чи іншої міжнародної системи безпеки; <>- виникненням загроз принципово нового характеру; <>- глобальною поразкою чи перемогою у війні.

 

Військова реформа може бути ре­альною лише за умови тверезих оцінок навколишнього світу і власних можли­востей держави.

Аналіз геополітичної ситуації у світі, в різних його регіонах, у близькому й да­лекому зарубіжжі, на всіх геостратегічних напрямах, а також перспективний си­туаційний прогноз можливостей реа­лізації різних за термінами завдань - найістотніше впливають на військову реформу. Геополітичний аналіз багато в чому допомагає виявляти пріоритетні військово-стратегічні напрями і їхню специфіку, сприяє визначенню характеру завдань, оптимальної структури збройних сил. А отже, впливає на розподіл фінан­сових можливостей, призначених на вій­ськове будівництво і масштаби фінансу­вання військових приготувань, розвиток ВПК та оборонного комплексу.

Застосування військової сили є лише одним, нехай і важливим, чинником до­сягнення стратегічних цілей, що найефек­тивніше виявляється в добре налагодже­ній системі інших заходів і політичних прийомів. Правильний аналіз геополі­тичної ситуації може спрогнозувати засто­сування військової сили на тому або іншому напрямі, у тому або іншому потен­ційному конфлікті. У своєму аналізі та оцінці ми виходимо з достатньої стабіль­ності міжнародної обстановки, її віднос­ної сприятливості для України (зокрема щодо здійснення комплексних, а не тільки військових реформ).

Оцінка завдань, термінів і способів здійснення військової реформи базу­ється на аналізі військових і невійськових загроз, сучасних і перспективних. Зовнішні умови на даний момент багато у чому сприяють її проведенню, однак на зміну викликам, що мали місце у попередні періоди, постають нові, що, до речі, й обумовлює потребу невід­кладного проведення реформи. Існують чинники і причини, які не тільки в пе­рехідний період, але й у рамках нового світового порядку матимуть важливе значення в міжнародних стосунках. У цьому плані вкрай важливим є якісний і об'єктивний аналіз стану української силової компоненти як інструмента вирішення завдань по входженню України у багатополюсний світ. Це, в свою чергу, включає оцінку можливостей і шляхів її вдосконалення, виведення на прийнятний рівень, пошуки оптимального спів­відношення військових і невійськових чинників забезпечення національних інтересів та національної безпеки.

Сучасний і тим більше перспектив­ний світ - це світ багатобарвний. По-перше, він досить мінливий, колишні во­роги стають партнерами, навіть союз­никами, трапляється, на жаль, і навпаки. А в нинішній перехідний період ці транс­формації можуть відбуватися надзви­чайно швидко.

Крім того, один і той же суб'єкт між­народних відносин може одночасно вис­тупати щодо України і партнером (на це є об'єктивні умови і взаємний інтерес), і опонентом - до того ж досить жорстким. Тому прагнення деяких політиків і війсь­кових, причому найвищого рангу, якнай­швидше зорієнтуватися у спрощеній, лінійній, одномірній системі координат за ознакою "свій - чужий" є політичне короткозорим і навіть небезпечним, а економічно - марнотратним і навіть не­реальним.

Безсумнівно, реформа передбачає також докорінну реконструкцію вітчиз­няного ВПК при збереженні й пріоритетному розвитку тих його секторів, що працюють на перспективу й здатні забезпечити ефективну відповідь на виклики май­бутнього, до речі, не тільки у військовій сфері.

За всіма об'єктивними вимогами ми маємо реалізувати радикальну модель трансформації військової сфери.

 

Головною проблемою, яку вирі­шувала Україна на першому ета­пі, було підпорядкування військового угруповання, розташованого на її тери­торії, та створення на його основі Збройних сил незалежної держави. Цей процес характеризувався жорстким протистоянням з центральними струк­турами військового управління колиш­нього СРСР, що на той час не зазнали майже ніяких змін. Саме тому військово-політичні проблеми впливали на стан українсько-російських відносин і, по суті, визначили їх конфліктний характер до підписання широкомасштабного Дого­вору про дружбу, співробітництво і парт­нерство між Україною і РФ, а також про­тягом наступних шести років.

Підпорядкування Чорноморського флоту переросло з військової проблеми у площину збереження територіальної цілісності Української держави та інди­катор українсько-російських відносин взагалі.

Політика нейтралітету дала змогу нам ухилитися від участі в Ташкент­ському договорі і провести ядерне роз­зброєння, що майже до кінця 1996 р. було пріоритетним завданням рефор­мування ЗС. У цей період також вирішу­вались завдання створення системи управління військами, оптимізації структури ЗС, скорочення чисельності армії до 450 тис. чол., реформування системи військової освіти та демокра­тизації ЗС.

Завдання першого етапу реформи були визначені у постановах Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. "Про військові формування в Україні" та від 11 жовтня 1991 р. "Про утворення Ради оборони України" й "Концепції оборони і будівництва Збройних сил України".

Упродовж наступних років було напрацьовано нормативно-правову базу діяльності ЗС та їх розвитку. Майже 800-тисячне військове угруповання протягом першого етапу скоротили до 525 тисяч у 1993 р. та 400 тисяч - у 1995 р. На кінець 1997 р. чисельність ЗС становила 476 тис. чоловік, з них - 366 тис. військових. За офіційними даними, за період 1992-1997 рр. у ЗС України було скорочено понад 480 тис. військово­службовців та розформовано понад 1500 органів управління, частин, установ та закладів.

Загальна чисельність Збройних сил на 31 грудня 1998 р. була затверджена Верховною Радою у 320 тис. військових і 100 тис. службовців. На 2002 р. Зброй­ні сили України скоротилися до 310 тисяч військових та 90 тис. цивільних осіб у складі трьох оперативних коман­дувань, п'яти армійських, двох авіаційних корпусів та трьох корпусів ППО. Чисель­ність основних типів озброєння і війсь­кової техніки не перевищує чисельності, визначеної договором ЗЗСЄ.

 

За дивним збігом обставин, і в Україні, і в Росії найважливіші для життєдіяльності військового орга­нізму документи, а саме: Концепція національної безпеки та Воєнна докт­рина приймалися за схемою - спочатку Воєнна доктрина, а потім Концепція. Такий порядок з "точністю до навпаки" відтворював загальносвітову практику. Воєнну доктрину України не раз відхиляли і тільки після путчу в Москві у жовтні 1993 р. її прийняла Верховна Рада. Концепція (основи державної по­літики) національної безпеки була прий­нята значно пізніше - у січні 1997 р. Ці документи досить швидко втратили практичну цінність, викликали хвилю критики і на цей час обговорюються їх нові варіанти.

Воєнна доктрина - це прийнятий державою документ про програмні цільові настанови і керівні принципи створення, розвитку і застосування силових структур. Воєнні доктрини різних держав у різні періоди відбивали специфіку поглядів на цю проблему. Так, наприклад, Японія в 1904 і 1939 роках, Німеччина - в 1914 і 1939 роках сфор­мували наступальні воєнні доктрини; Франція в 1939 р. мала пасивну воєнну доктрину; США - доктрину ядерного стримування; Білорусь у 1992 р. прий­няла оборонну доктрину.

Перше нагадування і конкретна пос­тановка завдання про розробку Воєнної доктрини Української держави датується жовтнем 1991 року. У постанові Верхов­ної Ради України від 11 жовтня 1991 року "Про концепцію оборони і будівництва Збройних сил України" у пункті 2 запи­сано: "Кабінету Міністрів України, Комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки в місячний термін розробити Воєнну доктрину України і внести її на розгляд Верховної Ради України". Конкретним же виконавцем цього доручення стало Міністерство оборони України. З початку 1992 р. воно розробило перший проект Воєнної доктрини, що у жовтні 1992 р. був відхилений Верховною Радою. Вдруге він обговорювався на засіданні Верховної Ради у квітні 1993 р. і знову був поверне­ний на доробку. І тільки 19 жовтня 1993 р. проект Воєнної доктрини затвердили. Цей документ складається з трьох розділів -воєнно-політичного, воєнно-технічного і воєнно-економічного.

У своїх основних положеннях україн­ська Воєнна доктрина базується на Декла­рації про державний суверенітет 1990 р. та Акті проголошення незалежності Ук­раїни 1991 р. У першому її розділі виз­начаються основні напрями запобігання війні, створення збройних сил і підго­товку держави й армії до припинення можливої агресії у будь-якій військово-політичній ситуації, її ключовим поло­женням є визнання оборонної по своїй природі політики безпеки. Принципи ненападу, поваги територіальної ціліс­ності і національної незалежності інших держав, відмова від використання зброй­них сил як інструменту зовнішньої полі­тики лежать в основі української обо­ронної політики і цілком відповідають основним положенням документів ООН та Гельсінських угод.

Воєнна доктрина підтвердила по­літичну прихильність нашої держави до без'ядерного статусу. У документі сказа­но: "Україна... вважає використання ядерної зброї неприпустимим.., ніколи не санкціонує її застосування і виключає з арсеналів своєї зовнішньої політики, пог­розу її використання". Свій без'ядерний статус Україна "пов'язує зі скороченням і знищенням ядерної зброї, розміщеної на її території, з адекватними діями інших ядерних держав і забезпеченням ними і міжнародною співдружністю надійних гарантій безпеки". Водночас Воєнна доктрина підтвердила, що ядерна зброя, успадкована від колишнього СРСР, є її власністю.

Чинна Воєнна доктрина не визначає ймовірного супротивника. У ній записано: "Україна вважає своїм потенційним суп­ротивником ті держави, чия послідовна політика створює для неї воєнну загрозу, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність і національні інтереси".

Воєнна доктрина проголошує принцип розумної оборонної достатності у виз­наченні чисельності та родів збройних сил, чисельності і видів звичайних озброєнь і їхніх систем. У військово-технічному підрозділі визначаються завдання Зброй­них сил України в мирний і воєнний час.

У мирний час збройні сили покликані підтримувати стан готовності на рівні, необхідному для стримування будь-якої потенційної агресії. Під час війни збройні сили змушені мобілізувати всі матеріальні й людські ресурси для відсічі. Для ефективної оборони вони мають бути оснащені високоточною та іншою зброєю на основі передових технологій.

У третій частині Воєнної доктрини розглядаються питання воєнних витрат, державного воєнно-промислового ком­плексу, мобілізації. Головні принципи української військово-економічної політики полягають у збереженні військово-про­мислової бази на рівні, що відповідає потребам збройних сил, придбанні пе­редових систем озброєнь, екологічної без­пеки й економічної доступності, ра­ціональності конверсійних програм.

Прийняття Воєнної доктрини було важливим етапом у вирішенні проблем, без визначення яких органи державної влади в цілому і командування збройних сил зокрема могло залишитися без ре­альних орієнтирів у виборі напрямів гарантування безпеки держави. У той же час Воєнна доктрина України через об'єктивні обставини має істотні недоліки і вимагає доробки.

По-перше, вона була прийнята тоді, коли ЗС перебували у стані глибокої трансформації в умовах постійного змен­шення можливостей держави забезпе­чувати ЗС всім необхідним. Тоді доцільно було приймати Воєнну доктрину пере­хідного періоду, розраховану на певний термін.

По-друге, зберігаючи де-факто позаблоковий та нейтральний статус, Укра­їна покладає на власні Збройні сили вико­нання завдань (згідно з діючим поло­женням доктрини) відбиття можливої агресії з боку будь-якої держави, з повітряно-космічного простору, суші або моря, тобто вона планує завдання, при­таманні військовій коаліції або наддержаві. Реально її Збройні сили (зважаючи на економічні можливості) можуть забез­печити рівень воєнної безпеки майже в двадцять разів нижчий, ніж у Франції, яка за кількістю населення та територією може бути порівняна з Україною. А якщо врахувати й рівень безпеки, що гарантує Франції блок МАТО, то визначене співвідношення буде набагато нижчим не на нашу користь [ 1 ]. Перед державою постає альтернатива: або зберегти існуючий стан речей і мати віртуальну можливість забезпечувати власну воєнну безпеку, або шукати можливість гарантувати її за рахунок приєднання до воєнних блоків чи укладання військово-політичних договорів з іншими державами.

По-третє, Воєнна доктрина може бути реальною й ефективною тільки в тому випадку, якщо вищі органи законодавчої й виконавчої влади мають чітку стратегію внутрішнього розвитку країни, визначи­лися в питаннях зовнішньої політики, і ця лінія керівництва держави має тверду підтримку широких верств населення.

Важко собі уявити життєздатність і дієвість Воєнної доктрини, якщо при її розробці не визначено ряд принципових питань, наприклад:

- політичний і економічний лад, що в даний час існує в Україні;

- базові національні інтереси України в економіці, політиці, соціальній сфері, екології, у питаннях міжнародних сто­сунків, для захисту яких потрібні ЗС;

- співвідношення принципів нея­дерної, нейтральної держави з реальним розміщенням на її території іноземних військ (Чорноморського флоту Росії), і міжнародного оточення, що поки ніяк не відреагувало на заяви України про ней­тралітет;

- яким чином сучасна геостратегічна ситуація з урахуванням реалій розподілу сил і тенденцій, що превалюють, у роз­витку всього спектра загроз на тлі внут­рішніх проблем України впливає на її безпеку;

- який зміст вкладається в категорію "принцип оборонної достатності держа­ви" і якими засобами вона буде забез­печена;

- яким чином визначатиметься по­тенційний противник України, чи це буде окрема держава зі своїм військовим та економічним потенціалом, чи це буде військова коаліція і які дії ЗС України будуть доречні у кожному окремому випадку (адже саме ці проблеми є визначальними для перспектив розвитку ЗС).

 

Як правило, відповіді на ці запитання дає Концепція національної безпеки. На жаль, в Україні цей документ також залишив без відповіді принципові питання воєнної політики держави. Зараз до Верховної Ради України надійшов новий варіант Воєнної доктрини, який, за тра­дицією, підготувало Міністерство оборони. Проте в умовах політичного протистояння як на рівні парламенту України, так і між різними гілками влади, а також закритого, відомчого характеру цього документа, відсутності широкого обговорення його базових положень у наукових та полі­тичних колах його відповідність сучасним умовам викликає багато сумнівів.

Структурна перебудова ЗС України передбачала створення ефективного управління, оптимізації чисельності та функцій військових підрозділів в умовах суттєвого скорочення армії. Спроби про­вести кардинальні зміни, а саме - об'єднати війська ППО та ВПС, створити нову структуру сухопутних військ та ВМС, реорганізувати систему військової освіти, здійснити демократизацію ЗС до 1997 р. постійно наштовхувалися на серйозні перешкоди і врешті заверши­лися "протоколом про наміри".

Чому початковий етап реформи не досяг намічених цілей? Та тому, що Ук­раїна, на відміну від Росії, змушена була створювати національні ЗС з розрізнених часток угруповання, яке не мало необ­хідних структур управління, керувалося з Москви і було зорієнтоване на виконання завдань, що в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або вимагали суттєвих ко­ректив. Далі - на перших етапах реформа Збройних сил України збіглася з процесом розбудови нової Української держави в умовах глибокої економічної кризи. Тому реформуванню ЗС держава приділяла недостатньо уваги, а фінансування військових програм здійснювалося за залишковим принципом.

Нарешті - реформа Збройних сил України здійснювалася самими війсь­ковими як реакція на катастрофічне погір­шення економічного та соціального стану в країні, вона була принципово неможлива без докорінної зміни всієї військово-політичної сфери.

А чи тотожна воєнна реформа ре­формі ЗС? Ні. Нам годилося б зробити не реформу збройних сил, а військову реформу в цілому. Перша - лише складова частина другої, оскільки військова реформа включає і правові, і соціальні, і економічні чинники, що сприяють реформі збройних сил, але далеко виходять за її межі. Це також питання взаємодії суспіль­ства й армії, загальний і перспективний стан української економіки та ресурсне забезпечення військової реформи, проблеми воєнно-промислового комп­лексу, військово-технічного співробіт­ництва тощо.

Воєнна реформа є складовою час­тиною комплексного реформування дер­жави і суспільства, всіх їхніх структур. Загальний розвиток економіки неможливо відділити від завдань військової реформи. Одним із очевидних уроків радянського пе­ріоду був пріоритетний розвиток військової сфери СРСР за рахунок цивільного сектора економіки та суспільства в цілому, що призвело до фатальних збитків у сукупній могутності колишнього СРСР.

Сім років спроб трансформувати ЗС довели, що не можна досягти цілей, які не визначені, не можна реформувати ЗС, якщо держава та суспільство не мають чіткого уявлення щодо своїх довгостро­кових геополітичних пріоритетів у вигляді національних інтересів; не зроблено аналізу існуючих та потенційних загроз цим інтересам; не спрогнозовано реаль­них можливостей держави на адекватне реагування на небезпеку (моделі пове­дінки); не визначено принципів вико­ристання ЗС. Але всі ці питання виходять за межі повноважень Міністерства обо­рони України і вирішуються на рівні вищих органів законодавчої та виконавчої влади, які мають чітко висловити свою позицію у таких документах, як "Концепція націона­льної безпеки України", "Воєнна док­трина", "Концепція військової реформи", "Основні напрямки зовнішньої політики держави". Документи з більш-менш ана­логічною назвою в Україні існують, проте їх треба доповнити, конкретизувати.

У реформуванні Збройних сил Укра­їни на особливу увагу заслуговує період, започаткований затвердженням Прези­дентом України у січні 1997 р. Державної програми будівництва та розвитку Зброй­них сил. Ця програма надала процесу вій­ськового будівництва більш цілеспря­мованого характеру, чітко окреслила його пріоритетні напрями та завдання, а головне - об'єднала в єдиний комплекс будівництво Збройних сил із загальним процесом державотворення.

В основу Державної програми пок­ладено створення структури Збройних сил з урахуванням оборонної достатності, економічних можливостей держави, а також досвіду військового будівництва розвинутих держав. Виконати її перед­бачається протягом 9 років, що поділені на три етапи: перший - 1997-1998 рр.; другий - 1999-2000 рр.; третій - 2001-2005 рр.

На першому етапі проведено такі заходи:

- прийнято нові і внесено зміни та доповнення до вже існуючих законодавчих та нормативних актів із військових питань;

- визначено загальну структуру та чисельність збройних сил;

- уточнено завдання збройних сил відповідно до законодавчих актів про оборону держави;

- прийнято програми будівництва та розвитку видів збройних сил, родів військ і спеціальних військ;

- здійснено перехід до єдиної сис­теми забезпечення всіх військових фор­мувань.

 

На другому етапі передбачалося відпрацювати та втілити в життя прин­ципово нові системи - підготовку військ, комплектування збройних сил особовим складом, оперативного, технічного, тилового та інших видів забезпечення військ.

На третьому - поступове переосна­щення військ сучасними зразками озбро­єння, військової техніки; розробка та реа­лізація сучасних методів підготовки військ і ефективних способів їх застосування; створення єдиної автоматизованої сис­теми управління Збройними силами України.

Виконання заходів Програми спла­новане так, що основна частина з них припадала вже на перший та другий етапи.

Основні зусилля у здійсненні Дер­жавної програми будівництва та розвитку Збройних сил України в минулі роки були зосереджені на створенні бази та перед­умов для вдосконалення системи уп­равління, способів застосування і підго­товки військ, всіх її видів забезпечення.

Набутий за цей час досвід, визначен­ня ролі та місця збройних сил у загальній системі держави дали змогу підійти до створення принципово нової нормативно-правової бази для вирішення оборонних питань.

Серед інших основних законодавчих та нормативно-правових актів, розроб­лених фахівцями Міністерства оборони спільно з іншими державними установами, треба відзначити проект (нову редакцію) Воєнної доктрини України, проекти Законів України "Про оборону України", "Про Збройні сили України"; "Про загаль­ну структуру і чисельність Збройних сил України", "Про військовий обов'язок і військову службу", "Стратегія впровад­ження демократичного цивільного конт­ролю в оборонній сфері України", загаль­новійськові статути Збройних сил України і ще цілу низку важливих документів, без прийняття яких неможливе подальше конструктивне будівництво і розвиток Збройних сил України та їх нормальна життєдіяльність.

Суттєвою різницею між змістом орга­нізаційних заходів, проведених у минулі роки і передбачених Державною програ­мою, є перехід від простого, так би мови­ти, арифметичного, механічного скоро­чення чисельності військовослужбовців у рамках наявної структури воєнних установ до структурної перебудови наших зброй­них сил. Головною метою Державної прог­рами будівництва та розвитку Збройних сил України є створення нової моделі ЗС, оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних і оснащених.

У будівництві ЗС Міністерство обо­рони намагається використовувати досвід війн і воєнних конфліктів минулого й су­часності, але цього недостатньо. Інтен­сивний розвиток засобів збройної бо­ротьби, форм і методів застосування військ, який бачимо останнім часом, при­зведе до кардинальних змін самого ха­рактеру воєнних дій і має враховуватися при розробці моделі сучасних Збройних сил України. Структурна перебудова ЗС, визначена Державною програмою, зачіпає всі ланки, починаючи від центрального апарату Міністерства оборони України і закінчуючи окремими частинами.

Найважливішими заходами щодо оптимізації структур збройних сил, проведених минулого року, можна вважати: переформування управлінь військових округів і Північного оперативно-терито­ріального командування в оперативні командування. Створення об'єднаного командування (ОК) та чітке визначення його статусу, функцій і завдань знімає питання, хто відповідає за оборону, під­готовку до оборони та результати воєнних дій на суші, в повітрі і навіть у морській зоні, що прилягає до узбережжя.

Наявність ОК усуне проміжні ланки у загальній системі управління збройними силами, тому що воно повністю відпо­відатиме за оборону в межах території. Залишається оптимальна ланка управ­ління Генерального штабу ОК, що приз­веде до значного підвищення оператив­ності та ефективності управління війсь­ками в цілому.

Упродовж 1997-1998 рр. велася ро­бота щодо створення функціональних міжвидових структур, наприклад, таких як мобільні сили. Тривало подальше рефор­мування системи військової освіти через поглиблення її інтеграції з цивільною. Приводилися до оптимальних структур і чисельності системи технічного, тилового та інших видів забезпечення тощо. В цілому проведено організаційно-штатні заходи, що вже позначилося на підви­щенні боєздатності з'єднань та частин. У 1998-1999 рр., відповідно до вимог Дер­жавної програми будівництва та розвитку Збройних сил України, здійснювалося по­дальше вдосконалення організаційно-штатної структури військ (сил) та оптимізація чисельності особового складу.

Паралельно зі структурними змінами в складі ЗС протягом згаданого періоду велися теоретичні розробки та освоєння форм і способів застосування Збройних сил України. Це стало об'єктивною необ­хідністю. Не могло бути й мови про сліпе копіювання форм і методів застосування військ (сил), що використовувалися ко­лишньою Радянською Армією. Нові вій­ськово-політичні реалії, оборонний ха­рактер Воєнної доктрини нашої держави, завдання Збройних сил України, визначені Конституцією, вимагають інших підходів.

Одним з основних напрямів будів­ництва та розвитку ЗС є вдосконалення та підвищення ефективності системи управління зі створенням системи управління збройними силами, яка була б спроможна без перебудови й розгортання додаткових органів забезпечити безпе­ребійне, оперативне та стійке управління військами. Переглянуто й уточнено функ­ції органів управління всіх ланок. Із зат­вердженням Президентом України Поло­жень "Про Міністерство оборони Зброй­них сил України" і "Про Генеральний штаб Збройних сил України" значно розширено права Генерального штабу зі стратегіч­ного планування, застосування збройних сил та інших військових формувань дер­жави.

На стадії завершення - розробка такого важливого документа, як Державна програма розвитку озброєння та війсь­кової техніки, що безпосередньо пов'я­зана і ґрунтується на Державній програмі будівництва й розвитку ЗС України. Після її всебічної оцінки було визначено прі­оритетні напрями розвитку озброєння та військової техніки і сплановано асигнування за цими напрямами.

У Державній програмі розвитку оз­броєнь та військової техніки значна увага приділяється можливостям виробництва бойової техніки силами держави за зам­кнутим циклом, чіткому визначенню зраз­ків озброєння і військової техніки, що ви­роблятимуться в кооперації з іншими дер­жавами, та тих, що закуповуватимуться. Активно здійснюється перебудова систем матеріально-технічного забезпечення військ. Міністерством оборони було під­готовлено матеріали щодо створення єди­ної системи постачання матеріальних ресурсів усім військовим формуванням держави.

Одним із важливих напрямів будів­ництва та розвитку наших збройних сил є подальше вдосконалення системи со­ціально-правового забезпечення. У ціло­му вдалося залишити на попередньому рівні соціальний захист військовослужбов­ців та членів їхніх сімей, хоч були спроби позбавити їх деяких пільг [2]. Колишній міністр оборони України, генерал армії О. Кузьмук, аналізуючи результати виконання Державної програми будівництва та розвитку Збройних сил України, зазначив, що вона "не може претендувати на абсо­лютну досконалість. Причиною переваж­ної частини наявних у ній недоліків є те, що під час розробки цього документа не вдалося з достатньою ймовірністю пе­редбачити економічний розвиток держави та спрогнозувати істотні зміни військово-політичної ситуації в Європі, свідками яких ми стали останнім часом" [3].

Міністерство оборони, інші органи військового управління, науково-дослідні організації та військово-навчальні зак­лади, з залученням центральних органів виконавчої влади, протягом шести місяців працювали над пропозиціями щодо уточнення основних положень третього етапу Державної програми будівництва та розвитку ЗС України на період до 2005 року. Надалі у нас буде здійснюватися "Державна програма розвитку ЗС". У травні 2000 р. нові положення Програми було схвалено Радою національної безпеки й оборони України, а 28 липня 2000 р. - Указом Президента Програму затверджено.

По суті ця програма започаткувала третій етап реформування ЗС України, спрямований на вдосконалення діючих елементів військового організму за ра­хунок поліпшення їх якісних параметрів. Вона, на відміну від попередніх, має певний механізм виконання, уточнений прогноз військово-політичної та війсь­ково-стратегічної ситуації в світі та біля кордонів України. На підставі певних прогнозів дійшли висновку про малоймовірність широкомасштабного застосу­вання військової сили проти України у най­ближчій перспективі. Однак у певних умовах зберігається можливість виник­нення локальних конфліктів на окремих ділянках її кордонів або втягування держави у регіональні воєнні конфлікти. На цьому висновку базується положення Програми про відмову від організації "рівномірної кругової оборони" території держави. Планується зосередити зусилля на відбитті можливої агресії лише на кількох оперативних напрямах, де мож­ливе виникнення воєнної загрози.

Зміна воєнно-стратегічних підходів спричиняє потребу в адаптації Збройних сил України. В сучасних умовах вони мають забезпечувати стримування збройної агресії проти нас та давати їй відсіч, забезпечувати охорону сухопутного і повітряного про­стору і територіального моря. Трагічні події 11 вересня у США та рішення уряду Сполучених Штатів, націлені на поєднання зусиль різних силових відомств у боротьбі з тероризмом, можуть висунути на порядок денний питання про надання армії вну­трішніх функцій. А ті функції треба закріпити на законодавчому рівні, для чого у Верховну Раду подані пропозиції для внесення змін у відповідні закони.

На підставі розширення функцій Збройних сил України у Державній прог­рамі конкретизовано їхні завдання, їх суть полягає у досягненні ЗС спроможності нейтралізувати воєнний конфлікт низької інтенсивності складом військ (сил) мир­ного часу та забезпеченні мобілізаційної готовності до ведення локальної або регіональної війни. Одночасно збройні сили мають бути постійно готові до участі у миротворчих та гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій си­лами до однієї бригади (чисельністю 2-3 тис. чоловік).

Відповідно до завдань збройних сил у Державній програмі уточнено їх струк­туру, встановлено раціональне співвідно­шення між видами збройних сил та ро­дами військ.

Так, структура Збройних сил України має включати:

Міністерство оборони України, яке є центральним органом виконавчої влади і військового управління. У його підпоряд­куванні перебувають Збройні сили України;

Генеральний штаб Збройних сил України як основний орган військового управління;

Види Збройних сил України - Сухопутні війська, Військово-повітряні сили, Війська протиповітряної оброни, Військово-морські сили;

об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до видів Збройних сил України.

Співвідношення чисельності осо­бового складу між видами Збройних сил планується мати:

Сухопутні війська - до 54%;

Військово-повітряні сили - до 16%;

Війська протиповітряної оборони -13,5%;

Військово-морські сили  - до 4,5%;

Інші з'єднання, військові частини та установи, що не входять до Збройних сил, - до 12%.

Пріоритетним напрямом розвитку ЗС України є розробка перспективних систем, які б максимально відповідали вимогам сучасної збройної боротьби. Види ЗС виконують свої завдання у тісній взаємодії, застосовуючи специфічні засоби збройної боротьби, форми і способи ведення бойових дій, а також беруть участь у заходах правового режиму воєнного і надзвичайного стану, ліквідації над­звичайних ситуацій природного та тех­ногенного характеру, наданні допомоги іншим державам...

У даний період наші збройні сили мають чотиривидову структуру. Але най­ближчим часом передбачаються дос­лідження щодо поступового переходу їх на тривидову. У зв'язку з тим, що функція оборони повітряного простору поклада­ється на Військово-повітряні сили та Війська протиповітряної оборони, мож­ливе об'єднання зазначених військ. Не виняток також, що це буде зроблено за рахунок створення відповідних матері­альних і фінансових ресурсів.

Державною програмою також перед­бачено на базі військових комендатур, підрозділів охорони та військової інспекції дорожнього руху створити військову поліцію. Ця поліція має бути важливим компонентом системи підтримання правопорядку та військової дисципліни у ЗС, боротьби зі злочинністю. Крім того, її створення дасть змогу підвищити ефек­тивність охорони важливих військових об'єктів та поліпшити якість патрульної до­рожньої служби.

Зміни характеру збройної боротьби, форм і методів застосування військ у сучасних воєнних конфліктах зумовили потребу мати у складі ЗС міжвидові ком­поненти. Саме тому передбачається ство­рення передових і основних сил оборони та стратегічних резервів.

Передові сили оборони - найбільш боєздатна структура ЗС, призначена для негайного реагування на зміни воєнно-стратегічної обстановки. До них входять стратегічні неядерні сили стримування, сили швидкого реагування та війська прикриття. Стратегічні неядерні сили стримування евентуального агресора. До них нещодавно увійшла перша ракетна дивізія.

Основними завданнями сил швидкого реагування є локалізація та воєнно-силова нейтралізація збройних конфліктів на ранній стадії, а також забезпечення роз­гортання основних сил оборони. До їх складу мають увійти найбільш боєздатні мобільні з'єднання і частини, укомплек­товані високопрофесійним особовим складом, сучасним озброєнням і війсь­ковою технікою. Передбачається до кінця 2005 р. в Сухопутних військах створити корпус швидкого реагування, у Військово-повітряних силах - авіаційну групу (оперативного призначення), у Військово-морських силах - ескадри різнорідних сил, що можуть виконувати завдання як окремо, так і в складі угруповання під єдиним керівництвом та у тісній взаємодії між собою.

Передбачаються також зміни як у ЗС, так і в їх управлінських структурах. Замість дивізій будуть утворені бригади. Бук­вально в найближчі роки чотири-п'ять ме­ханізованих дивізій переформують у бригади. У Військово-повітряних силах розформують управлінські структури всіх авіаційних дивізій і скоротять кількість полків. Буде також розформована 43-тя ракетна армія. Загалом заплановано скоротити близько 500 різних частин, а з бойового складу армії вивести значну кількість озброєння та техніки, зокрема -600 літаків (з них 250 бойових) та 400 гелікоптерів (з них 80 - ударних). Ці заходи, до речі, не потребують значних коштів, що в сучасних умовах є дуже важливо (адже мінімальні потреби ЗС на рік становлять 3 млрд. гривень у цінах 1999 р., а витрати з державного бюджету на оборону визначені у 2,4 млрд. гривень.

Причому 900 млн. із цієї суми армія змушена заробити власними силами) [4]. Аналіз уроків реформування війсь­кової сфери нашої держави приводить висновку, що перший етап реформування ЗС (1992 - 1997рр.) не досяг своєї мети з точки зору створення сучасної організації, яка має достатнє фінансування, добре озброєння і досконалу структуру. Чому? Мабуть, тому, що:

- по-перше, ми змушені були ство­рювати національні ЗС з розрізнених частин угруповання, без відповідних структур управління. Те, що розташову­валося на нашій території і керувалося з Москви, було зорієнтовано на виконання завдань, які в умовах нової незалежної держави або частково втратили своє значення, або потребували суттєвих корективів;

- по-друге, на перших етапах ре­форма ЗС збіглася з процесом розбудови держави в умовах економічної кризи. Воєнному реформуванню приділялося мало уваги;

- по-третє (що ми вже підкреслю­вали), реформа ЗС робилася самими вій­ськовими і як реакція на катастрофічне погіршання економічного та соціального стану;

- нарешті, реформа ЗС була немож­лива без докорінної зміни усієї військово-політичної сфери.

 

Чи вдасться Україні реалізувати плани реформування ЗС тепер - зале­жить від економічного розвитку держави, збереження політичної та соціальної стабільності.

Література

1. Богданович В.Ю. Концептуальні підходи до вибору та затвердження в державі потрібного рівня її воєнної безпеки // Наука і оборона. - 1998. - № 2.

2. Концепція (Основи державної політики національної безпеки України) схвалена Постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р. № 3/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 10. -С. 85; Державна програма будівництва і розвитку Збройних сил України на період до 2005 р.

3. Кузьмук О. Збройні сили України на початку 21 сторіччя // Наука і оборона. - 1999. - № 4.

4. Державна програма будівництва і розвитку Збройних сил України на період до 2005 року; УЦЄПД Аналітична доповідь. Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт? // Національна безпека й оборона. - 2000.-№ 1.